Яким буде майбутнє по твору Усміска Рей Дуглас Бредбері​

Дуже хочеться зазирнути в майбутнє … Якби була машина часу

вдалося б ïм тiшитися, як житимуть моï однолiтки рокiв через

сто. Але, на жаль, машину часу у ще не винайшли, та i навряд чи

винайдуть. Але кожен з нас сподiвається, що у майбутньому нас

чекає багато хорошого i не вiдбудеться нiчого з того, про цю

розповiв Рей Бредберi.

Рiк 2061-й. Мiста руïни, дороги вiд бомбардувань немов пилка, поля

вночi вiдсвiчують, радiоактивнi. I черга. Черга людей, якi терпляче

чекають хвилину, щоб плюнути. Плюнути в картину!

Вона символ, яка знищила все i залишила ïм тiльки розруху, бруд,

холод, голод. У черзi хлопчисько, який з ранку зайняв мiсце, щоб

помститися картинi. Для нього, як i для багатьох, це свято, а ïх

так мало в цьому життi. Том згадує, як на одному такому святi

рвали i палили книги на площi, i всi смiялися, наче п'янi, на iншому

щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу шибонути машину

кувалдою. Дехто в черзi ще сподiвається, що колишнi часи можна

повернути: з'явиться людина, у якоï душа тягнеться до прекрасного,

людина з душею.

Але бiльшiсть у це вже не вiрить. Ось i головна площа. По кутках

обгородженого майданчика четверо полiцейських. Вони мають стежити, щоб в

картину не кидали камiння. Це для того, пояснили тому, щоб кожному

дiсталося плюнути по разу. А ось i сама картина. Хлопчик завмер! Жiнка

на картинi усмiхалася таємно-сумно, i Том, вiдповiдаючи на

ïï погляд, вiдчував, як б'ється його серце, а у вухах

нiби звучить музика .

А натовп, дiставши дозвiл на знищення картини, кинувся до неï.

Хлопчик, захоплений потоком, пiдбiг до розбитоï рами, простиг руку,

схопив клаптик лиснючого полотна, смикнув i впав. Розлюченi люди шалiли:

старi жували шматки полотна, чоловiки рвали ïх на дрiбнi клаптi. А

в цей час Том, судорожно притиснувши до грудей шматок полотна, бiг

додому. Увечерi, коли всi лягли спати, хлопчик розгладив клаптик

замальованого полотна.

Свiт спав, освiтлений мiсяцем. А на його долонi лежала Усмiшка. Вiн

дивився на неï в бiлому свiтлi, яке падало з пiвнiчного неба, i

тихо повторював про себе, знову i знову: Усмiшка, чудова усмiшка…

Вiн заплющив очi, i знову в мороцi перед ним Усмiшка. Ласкава,

добра…

В оповiданнi Р. Бредберi Усмiшка йдеться про знамениту картину Леопарде

да Вiнчi Мона Лiза, про ïï загадкову усмiшку, яка хвилює

вже не одне поколiння людей. Невже те, про що розповiв письменник, може

статися в майбутньому? Нi! Я в це не вiрю! А оповiдання Бредберi це

попередження нам, якi живуть сьогоднi: Краса порятує свiт! Зробiть

так, щоб вона не пiшла з ваших душ! Хай усмiхається вам Джоконда i

через тисячу рокiв!